Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2015 року Справа № 910/24488/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіГончарука П.А.,суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників сторін від позивача 2Фастовець О.В., Вісневської О.М., Булгакова Д.І.,від відповідача Антонової Г.І.;та прокурора Генеральної прокуратури України Онуфрієнко М.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року та рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 року у справі№ 910/24488/14 Господарського суду міста Києваза позовомЗаступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Національної академії наук України та Інституту історії України Національної академії наук України доТовариства з обмеженою відповідальністю "Сушия"прозобов'язання вчинити діїВСТАНОВИВ:

У листопаді 2014 року Заступник прокурора міста Києва (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Національної академії наук України (далі - НАН України, позивач 1) та Інституту історії України Національної академії наук України (далі - Інститут історії України НАН України, позивач 2) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия" (далі - ТОВ "Сушия", відповідач) про зобов'язання повернути приміщення на першому поверсі (частина вестибюля) площею 395,6 кв.м по вул. Грушевського, 4 у м. Києві, посилаючись на те, що договір оренди державного майна по вул. Грушевського, 4 у м. Києві від 01.01.2013 зі строком дії понад 7 років - є нікчемним в силу положень ст. 220 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), оскільки він не був нотаріально посвідчений, як того вимагали на момент його укладення приписи ст.ст. 209, 793 цього Кодексу, а також на невиконання відповідачем свого обов'язку щодо сплати орендної плати за січень - травень 2014 року.

Позивачі позов підтримали.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що прокурор не подав докази, які б підтверджували, що позивачі є особами, у власності або у відданні яких перебуває спірне приміщення, а також, які б підтверджували наявність заборгованості з орендної плати.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 року (суддя Мельник В.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду (судді: Станік Р.С. (головуючий), Корсакова Г.В., Хрипун О.О.) від 04.02.1015 року, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати рішення першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позивачі подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.

Представник відповідача заявив клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи № 910/6311/15-г за позовом ТОВ "Сушия" до Інституту історії України НАН України про визнання договору оренди дійсним. Враховуючи, що згідно з ч. 1 ст. 111 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а провадження у справі у справі № 910/6311/15-г порушено вже після прийняття оскаржуваних судових рішень у даній справі, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні відповідного клопотання.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши згідно ст.ст. 1115, 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відхилення касаційної скарги з таких підстав.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 01.01.2013 року між Інститутом історії України НАН України та ТОВ "Сушия" (далі - відповідач) укладено договір оренди №18 нерухомого та/або іншого індивідуально визначеного майна, що знаходиться у віданні НАН України та обліковується на балансах установ, організацій та підприємств НАН України (далі - договір № 18), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування державне майно: приміщення на першому поверсі (частина вестибюля) площею 395,6 кв.м. та приміщення в підвалі площею 69,6 кв.м., розміщене за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 4, що перебувають на балансі Інституту, власником якоих є держава, а органом управління - Національна академія наук України, строком на сім років та один місяць з 01.01.2013 року до 02.02.2020 року включно.

У подальшому між сторонами 30.12.2013 року укладено додаткову угоду до договору, за якою ТОВ "Сушия" зобов'язалося повернути Інституту історії України НАН України приміщення підвалу площею 69, 6 кв. м. На виконання вказаної додаткової угоди між орендодавцем та орендарем 31.12.2013 року підписано відповідний акт повернення приміщення - підвалу площею 69, 6 кв. м. Інша частина приміщення площею 395, 6 кв. м залишилася у користуванні товариства.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, зважаючи на факти, які встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 15.09.2014 року у справі № 910/15771/14, виходив з того, що договір, на підставі якого ТОВ "Сушия" займає приміщення, відповідно до ст. 220 ЦК України є нікчемним, оскільки сторонами не додержано вимоги ч. 2 ст. 793 ЦК України про нотаріальне посвідчення договору, укладеного на строку більше трьох років, а тому відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України відповідач зобов'язаний повернути Інституту історії України НАН України приміщення площею 395,6 кв.м.

Вищий господарський суд України вважає, що такі висновки суду є законними та обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права.

Водночас, суд касаційної інстанції зауважує, що ухвалюючи рішення у справі з тих підстав, що договір є нікчемним, суд першої інстанції одночасно також зазначив, що відповідач не сплачував у повному обсязі грошові кошти за користування (оренду) спірним приміщенням за період з січня по травень 2014 року, внаслідок чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 187473,85 грн, що підтверджується наявним в матеріалах справи актом звірки взаєморозрахунків, а тому має повернути майно орендодавцю відповідно до п. 10.8 договору. Такі висновки є помилковими, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а отже суд не мав правових підстав посилатися на пункт договору в обґрунтування обов'язку відповідача повернути приміщення. Зважаючи на встановлені факти нікчемності договору, що є самостійною та достатньої підставою для зобов'язання відповідача повернути приміщення, Вищий господарський суд України вважає, що обставини щодо наявності заборгованості у відповідача зі сплати за користування майном не є предметом доказування у цій справі, тому відповідні висновки суду першої інстанції про наявність у відповідача заборгованості у розмірі 187473,85 грн підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване, правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Отже, враховуючи те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судами першої та апеляційної інстанції з достатньою повнотою, окремі помилки суду першої інстанції не вплинули на прийняття правильного та справедливого по суті рішення про задоволення позову, і доводи касаційної скарги про порушення норм процесуального права не знайшли свого підтвердження та не спростовують правильних і законних висновків судів, Вищий господарський суд України відхиляє касаційну скаргу та залишає без змін прийняті у справі судові рішення.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, п. 1 ст. 1119, ст. 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сушия" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року та рішення Господарського суду міста Києва від 23.01.2015 року у справі № 910/24488/14 - без змін.

Головуючий суддя Гончарук П.А.Суддя Кондратова І.Д.СуддяСтратієнко Л.В.